 |
| Костянтин Костянтинович Роше |
Його батько, Костянтин Єгорович Роше, у званні поручика пішов із військової служби, але продовжував служити в окружному військовому управлінні Санкт-Петербурзького військового округу. У квітні 1877 року в чині надвірного радника він вийшов у відставку. Був нагороджений орденами Св. Станіслава 2-го ступеня і Св. Анни 3-го ступеня. За особисті заслуги перед Батьківщиною Костянтин Єгорович 2 вересня 1870 року удостоєний спадкового дворянського титулу. Матір поета, Надія Петрівна, померла рано, залишивши трьох дітей сиротами. У 1860 р. батько одружився з випускницею Миколаївського сиротинського інституту Саламатіній Олександрі Іванівні, яка була головним наглядачем і викладачем німецької мови у жіночій гімназії. Після смерті батька Костянтин Костянтинович не залишав свою мачуху, присвячував їй вірші. Більшу частину свого життя Костянтин Роше провів у Житомирі. Тривалий час був членом правління Волинської губернської присутності в справах селян, почесним мировим суддею. Як спадковий дворянин, дослужився до титулу дійсного статського радника. В роки Першої світової війни, революції 1917 року та постійної зміни влади в Житомирі під час громадянської війни допомагав нужденним. У 1920-х роках став одним із організаторів житомирського Свято-Миколаївського братства. Після неурожайного 1898 року Роше організував Волинську їдальню в голодних місцях Поволжя. У нього не вистачало для цього коштів, і тоді Костянтин Костянтинович звернувся до земляків-волинців з полум'яною промовою про благодійні пожертвування. Але на заклик відгукнулася лише незначна частина небайдужих. Він згадав про цей випадок в газеті "Волынь" від 16 травня 1899 р. у статті "К устройству Волынской столовой в голодных местах". Роше пише: "...если бы каждый из 4000 служащих и интеллигентных людей среднего достатка, зарегистрированных в памятной книжке Волынской губернии на 1899 год, ежемесячно до 1 сентября пожертвовал на голодающих по одному рублю, тогда бы собралась в течение трех месяцев без малейшего напряжения материальных средств давальцев, крупная сумма в 12000 рублей. Эти деньги дали бы возможность спасти от голода людей, таких же, как и мы, но безмерно несчастных, тех, Кто все терпит во имя Христа, Чьи не плачут суровые очи, Чьи не ропщут немые уста, Чьи работают грубые руки, Предоставив почтительно нам Погружаться в искусство, науки, Предаваться мечтам, страстям ". 1 червня 1899 р. К. Роше виїхав на Волгу для облаштування їдальні і на власні очі побачив почорнілий від посухи і горя, охоплений жахом голодний край. Але поет ще раз із гіркотою переконується в тому, що зібраних ним коштів дуже мало. Це відображається в його віршах, поєт знову закликає до благодійності. У 1900 р., очевидно, під враженням від поїздки на Волгу, поет відчайдушно пише вірш "Призыв" з епілогом "глас вопиющего в пустыне". Костянтин Костянтинович не був одружений і не занв сімейного затишку. Але його сім'єю були діти-сироти, яких він брав на виховання. Смерть всиновленої дитини стала потрясінням для поета, тому свою любов до передчасно померлого юнака Сергія він вклав у рядки вірша "Поэмы души". Також на його утриманні був відомий поет і прозаїк Саша Чорний, на якого К. Роше справив великий вплив. Помер 26 лютого 1933 року в Житомирі, похований на Російському цвинтарі.
