середа, 14 березня 2012 р.

Борис Тен (Микола Васильович Хомичевський)

Борис Тен
Борис Тен, 1930-ті роки
Борис Тен (справжнє ім'я – Микола Васильович Хомичевський, рос. Николай Васильевич Хомычевский, польськ. Borys Ten) - український поет, перекладач, релігійний діяч (православний священик). Член Спілки письменників України (1957). Лауреат премії імені Максима Рильського за досягнення в галузі художнього перекладу (1979), заслужений діяч польської культури (1977). За переклади з Ю. Словацького, А. Міцкевича, Є. Жулавського дістав нагороду Міністерства Культури і Мистецтва Польщі. Літературний псевдонім походить від стародавньої грецької назви річки Дніпро — Борисфен (Бористен, дав.-гр. Βορυσθένης); друкувався й під іншими псевдонімами. Володів українською, грецькою, латинською, польською, німецькою, французькою, російською і чеською мовами.

Біографічна довідка

Народився Микола Васильович Хомичевський 9 грудня 1897 року в учительській родині у селі Дермані (нині Здолбунівський район Рівненської області), яке він завжди називав лише за його старою назвою (нова назва - Успенське Друге). Село мало давні культурні традиції. Ще у XVII столітті тут працювала перша сільська друкарня, був монастир, духовна школа. В атмосфері духовності, у колі високоосвічених рідних і близьких проминули перші дитячі роки хлопчика, сповнені вправами допитливого розуму у вивченні багатьох іноземних мов, яких з дитинства знав не менше шести. Батько Василь Хомичевський був священиком, мати Віра Іваницька - вчителька парафіяльної школи. Микола Хомичевський був їх шостою дитиною.
1921 року Борис Тен був рукопокладений у сан священика митрополитом Василем (Липківським). Завдяки його освітній і культурно-релігійній праці на Житомирщині постав цілий ряд парафій Української автокефальної православної церкви.
1922 року архієпископом Степаном Орликом висвячений у сан ієрея (згодом стане протоієреєм) УАПЦ. Мав великі музичні здібності та чудовий голос, він був добрим проповідником та мав глибокі теологічні знання.
Друкувати поезії почав з 1923 у журналі «Червоний шлях», але працює переважно в галузі перекладу з античних і нових мов.
Упродовж 1924-1926 років — настоятель Київського Софійського собору, у 1928 році — настоятель храму Петра і Павла на Подолі.
Був другим заступником голови президії Всеукраїнської православної церковної ради, співробітником редакції друкованого органу церкви — щомісячного журналу УАПЦ «Церква і життя» (дозвіл на друк виданий 15 січня 1927 року Народним комісаріатом освіти УСРР; голова редколегії — митрополит Василь (Липківський); надруковано сім чисел журналу), автором багатьох композицій церковного співу.
Разом з іншими священиками та митрополитом Василем (Липківським) підписав відозву, вислану ВПЦР 14 листопада 1924 року до єпископів, священиків та вірних, в якій засуджувався розбрат в церкві. Його несла діяльність інспірованої московською владою Діяльна Церква Христова Михайла Мороза — агента Державного політичного управління, який довгий час очолював найвищий церковний орган, був головою ВПЦР, а після відходу з УАПЦ видавав свою церкву за спадкоємницю УАПЦ.
7 серпня 1929 року заарештований. 4 лютого 1930 року засуджений на десять років ув’язнення у виправно-трудових таборах. Покарання відбував на Далекому Сході (передовсім у Владивостоці). Врятували Миколу Хомичевського у засланні спів, музика та знання чужоземних мов. В концтаборі йому дозволили створити хор із в’язнів. 8 червня 1931 року одружується з Аполлінарією (Норою) Ковальчук. 2 квітня 1933 року народився син Василько (саме таке ім'я йому дали, а не Василь). Звільнений 1 вересня 1936 року — управлінням таборів у Владивостоці видана довідка про дострокове звільнення за заліком робочих днів.
З 3 грудня 1936 року — завідувач літературної частини Третього київського пересувного театру, у 1937-1941 роках — методист Будинку народної творчості у Калініні в Росії, бо в Україні був «небажаним». З 1938 року заочно навчається у Московському музично-педагогічному інституті.
У 1945 році повернувся до міста своєї юності та постійно проживав у Житомирі. З 21 грудня 1945 року — завліт Житомирського облмуздрамтеатру.
Впродовж 1951-1955 років викладає латинську мову в інституті іноземних мов, а відтак — у Житомирському педінституті імені Івана Франка.
Заснував хор «Льонок», очолював обласне літературне об’єднання.
Перекладав твори Есхіла, Гете, Міцкевича, Шекспіра, Шіллера, Пушкіна... Упродовж 31 року працював над перекладом «Одіссеї» та «Іліади» Гомера.
1970 року видав книгу сонетів «Зоряні сонети», де зібрана його оригінальна творчість.
Цього ж року, 3 червня, раптово піде з життя син, а 1 січня 1974-го не стане дружини.
Помер Борис Тен 12 березня 1983 року в Житомирі. Був похований на Корбутівському цвинтарі, а не на Смолянці, де лежать мати, син, дружина та брат Михайло. Згодом прах перенесли, куди він заповідав.

Життєвий та творчий шлях

Перші спроби художнього перекладу належать до часів навчання у Волинському інституті народної освіти.
"Безпосереднє входження в атмосферу античності почалося для мене зі спроб походити стежками старогрецької прози легшими, здавалось мені, за поетичні". У статті "Біля Касельських джерел" читаємо, як же починалось те захоплення, що стало головною справою всього життя: "...ще на початку 20-х років ми вдвох з Є.М. Кудрицьким почали перекладати філософські діалоги Платона. Наскільки вдалі були ці перші спроби, не доводиться судити, бо вони десь загубилися в наших домашніх архівах і лишилися невидимі...". Напевне, саме тоді й зародилась мрія взятись за безсмертну справу всього життя.
Ще раніше Борис Тен почав писати вірші, але друкувати їх не поспішав. А коли перші з них були надруковані у часописах двадцятих років, стало збагненним, що в літературу прийшов оригінальний, самобутній поет і зовсім не новачок. Та це й не дивно, бо його наставником був Микола Костевич Зеров, а другом і добрим порадником - Максим Тадейович Рильський. Перші кроки київського періоду М.В. Хомичевського були багатообіцяючими. "Микола Костевич зразу ж залучив мене до участі в "Антології французької поезії", над укладанням якої він тоді працював разом з С.В. Савченком, чим я завдячую Зерову", - свідчить сам Борис Тен.
Проте, перша книжка перекладів "Прометея закутого" Есхіла побачила світ лише у 1949 році і, як підтверджує сам Микола Васильович, до справжньої перекладацької роботи він повертається лише у сорокових роках, коли йому було вже за п'ятдесят, а збірка сонетів "Зоряні сади" побачила світ, коли авторові давно виповнилося сімдесят.
Як же склалося життя Миколи Васильовича Хомичевського впродовж чверті століття? Ще до 1917 року родина Хомичевських переїхала до Житомира, і сюди час від часу повертався він, як Одіссей з далеких мандрів, аж поки не осів тут постійно.
У 1924 році розпочався київський період. Працюючи у видавництвах "Сяйво", "Книгоспілка", Державному видавництві України, Борис Тен підключається до роботи, яку вели тоді Д.М. Ревуцький та М.Т. Рильський над створенням українських перекладів до пісень західноєвропейських та російських композиторів, що, без сумніву, допомогло пізніше перейти до роботи над перекладами оперних лібретто, а їх у нього теж чимало. І хоча Борису Тену довелось докласти багато зусиль, та не лише вони, а музична освіта і обдарування дозволили зазвучати українською операм Вагнера, Верді, Глінки, Мусоргського, Дзержинського. Здійснених Борисом Теном перекладів з різних мов, починаючи з так званих "мертвих", від латинської і давньогрецької до германо-романських і низки слов'янських, набереться на кілька томів.
Плідна літературна перекладацька праця поєднувалась із захопленням музикою і театром. Борис Тен був ґрунтовним музикознавцем і театрознавцем. Як член ради при обласному музично-драматичному театрі, протягом десятиліть він дбав про цілеспрямованість репертуару і про чистоту рідної мови.
Микола Васильович Хомичевський також був викладачем педінституту, вчителем середніх і робітничих шкіл. Його учнями були випускники культосвітнього технікуму і музичного училища, працював він і в будинках народної творчості, створював колективи художньої самодіяльності, був причетним, як він скромно зазначав, до створення прославленого нині поліського ансамблю "Льонок".
Були в біографії Бориса Тена і роки, коли його професії не мали нічого спільного ні з літературною, ні з педагогічною, ні з культосвітньою діяльністю. Так у 1930-1936 роках він був економістом і завідувачем переселенським відділом "Дальрибпрому" у Владивостоці. А незадовго до того, в кінці 20-х років, він - автокефальний протоієрей Київської Петропавлівської церкви - на церковні свята інсценізує з дітьми епізоди новозавітної історії. Чи саме не це - бажання прислужитись українській духовності, ще й у такій ролі, закинуло його аж на береги Тихого океану? Та про це не любив згадувати Микола Васильович, як не згадував майже ніколи й про своє перебування в Магадані вже по війні, у 40-х роках. Війна ж застала його знову студентом - тепер уже музично-педагогічного інституту, а невдовзі він - кореспондент армійської газети. Потім був полон, концтабір, спочатку німецький, а після звільнення - магаданський, і на багато років - недовіра, підозрілість, тавро націоналіста, які отруювали подальше життя.
І невідомо, як склалося б його подальше життя, якби не підтримка друзів, а найперше - велике кохання, яке поєднало його назавжди зі співачкою Аполінарією Леонтіївною Ковальчук. Відправившись за коханим у заслання, вона поділяла з ним усі прикрощі й негаразди, стала надійною подругою на все життя. Та вже на схилі літ Борис Тен скаже:
"...І досі ще не випив я до дна
Твойого серця пахощі бузкові,

І в кожнім погляді твоїм і слові
Мені світань леліє весняна.
Як і раніш одній тобі складаю
Я вицвіти душевного розмаю
Й омріяні наспівую пісні.
Тож не журися скронь сивиною -
І влітку й восени, як і весною,
Ти дорога однаково мені."

Дружина та ще любимий син Василько були для Миколи Васильовича тими рятівниками, що допомагали триматись за життя. І не був би то мужній і могутній Борис Тен, якого вела ще й мета всього життя. Він повертається до літературної праці при першій нагоді. Власне, є підстави вважати, що Борис Тен ніколи не полишав літературної праці, про що свідчать цикли сонетів "З фронтових листів", "З фашистської неволі". Навіть там, у неволі, він перекладає для самодіяльного театру п'єсу М. Островського "Без вини винні", що саме по собі було вже викликом.
У повоєнні роки Борис Тен працює надзвичайно плідно. Один за одним виходять його переклади творів Аристотеля, Аристофана, Софокла, Еврипіда, Шекспіра; на сценах оперних і драматичних театрів ідуть вистави за лібретто та п'єсами в його перекладах, він продовжує й педагогічну діяльність. Це його зусиллями створюється в Житомирі літературна студія, яка зараз носить його ім'я і звідки вийшло багато талановитих поетів і письменників, завдяки чому стало можливим створення письменницької організації в області. "Скільки він возився з усіма нами зовсім безкорисливо, віддаючи так багато дорогоцінного часу, - згадував Лауреат премії Івана Огієнка поет Михайло Клименко, - тільки тепер ми можемо оцінити, та й то не до кінця, його титанічну працю". А ще статті до часописів, редагування та рецензування перекладів учнів, яких він навчав майстерності перекладу - це теж тема для дослідження. Його учнями були Валерій Шевчук і Андрій Содомора, Віктор Гуменюк, Євген Концевич і Валентин Грабовський, та ще багато талановитих і вдячних своєму наставникові земляків. Багатьом із них Борис Тен був не лише наставником, але й другом, а таким як Зоя Милашевська - навіть батьком, бо не лише моральної, а й матеріальної підтримки впродовж багатьох років потребувала ця прикута до ліжка з 12-ти років письменниця і відчувала тепле, по-батьківському щире піклування про себе. Та й не лише вона. А разом із тим триває головна праця всього життя - робота над "Іліадою" та "Одіссеєю". І після виходу в світ Іліади, що збігся з вісімдесятиліттям, Борис Тен не полишав працювати.
"Борис Тен був одним із тих, хто не тільки мистецтвом поетичного перекладу, а й прикладом особистого життя доносив до своїх сучасників високі гуманістичні ідеї, виплекані мислителями, поетами та митцями давнини", - так досить вдало визначив "незмірність душі" Майстра Андрій Содомора.

Творчість

Книги віршів: «Зоряні сади» (1970), «Жадань і задумів неспокій» (1988),
«Скороминущих років буревій» (1998).
Окрім літературної творчості, займався науковою діяльністю. Автор праць із теорії перекладу, культури української мови: «Нотатки про ритміку гекзаметра» (1967), «Біля кастальських джерел» (1968), «Називаймо, як зве народ» (1974) та ін.

Твори

  • Тен Б. Скороминущих років буревій. — Рівне: Азалія, 1998. — 125 с.
  • Тен Б. «Видзвонюй лунами, сонете пломінкий!» // Дніпро. — 1985. — № 8. — С. 56-58.
  • Тен Б. «Промінням Арктура й Альдебарана …» // Оріон золотий: Любовна лірика укр. рад. поетів. — К., 1986. — С. 60-61.
  • Тен Б. Дубно: [Вірш] // Вісник Дубенщини. — 2002. — 20 груд.
  • Тен Б. Дубно, Остріг: [Вірші] // Червона зірка. — 1988. — 26 січ.
  • Тен Б. Із книги «Зоряні сади»: Взаємини людські: [Вірші]// Нова Волинь. — 2002. — 5 груд.
  • Тен Б. Із циклу сонетів «Біля рідного порога» // Зміна. — 1987. — 8 груд.
  • Тен Б. Поезії // Вільне слово. — 1997. — 6 груд. — С. 3.
  • Тен Б. Сонети; Остріг; Над Случем: [Вірші] // Шлях Ілліча. — 1987. — 8 груд.

Переклади Бориса Тена

Зi старогрецької: «Прометей закутий» Есхіла (1949), «Одіссея» (1963) й «Іліада» (1977) Гомера, «Хмари», «Лісістрата», «Жаби» (1956) Аристофана. ( Переклад "Жаб" та "Хмар" насправді зробив український поет Володимир Свідзинський, який був персоною non-grata в радянській літературі - через те, що "не вписувався" в канон радянського письменника. А Борис Тен видав переклади "Жаб" та "Хмар" під своїм іменем - з відома справжнього автора - аби блискучі переклади дійшли до читача.), «Поетика (Аристотель)» Аристотеля (1967);
З німецької: «Розбійники» і «Вільгельм Телль» Ф. Шіллера (1952, 1964).
З англійської: «Річард III» В. Шекспіра (1952).

Вшанування пам'яті Бориса Тена

  • В Дерманській гімназії є кімната-музей Бориса Тена. Також на будинку, в якому народився о. М. Хомичевський (Борис Тен), ще за радянських часів встановлено меморіальну дошку (звичайно, що немає жодної згадки про священство або роки заслання): "В цьому будинку в 1897 році народився відомий український радянський поет і перекладач Борис Тен (Микола Васильович Хомичевський)".
  • У Житомирі, Здолбунові, Рівному та Львові ім'ям Бориса Тена названо вулиці.
  • З 1987 року у Рівному присуджується літературно-мистецька премія імені Бориса Тена. Також у Рівненському державному інституті культури присуджується персональна стипендія імені Бориса Тена.

Популярні публікації